Нещодавно ми розповідали вам про дешеві автомобілі повоєнної Європи. З причинами їхньої появи в той час ми розібрались, але що зараз спонукає одну з найтехнологічніших націй виробляти машини з об’ємом двигуна у пінту пива та активно їх використовувати? Мова, звісно, піде про Японію та про маленькі, але знамениті автомобільчики – кей-кари.
Зараз нам здається, що проти автомобілістів в Європі та в РФ вживаються майже драконівські заходи: вартість бензину та податки зростають, вводяться обмеження на в’їзд у центр та так далі. Нас поступово штовхають або до переходу на громадський транспорт, або до покупки якоїсь економічної машини. Але нам ще велико пощастило – у нас цей тренд намітився тільки в ХХІ столітті! Японія ж, усвідомлюючи обмеженість власних ресурсів, вирішила стежити за автотранспортом своїх громадян відразу після Другої світової війни.
Звісно, в повоєнні роки ніхто не намагався купити V8 з витратою 40 літрів на 100 кілометрів ходу – тоді взагалі ніхто нічого купувати не намагався. Оскільки не вся Японія тоді пізнала радощі індустріалізації, візовий транспорт (кінь, панове) був цілком у повазі. Нагадаю, японці, як і німці, програли війну і виявились практично обезкровлені, ще й з наслідками ядерного бомбардування. Грошей немає, виробництва немає: країну також треба було відбудовувати заново, як і її союзницю Німеччину.
Як у таких умовах стимулювати звичайних людей купити машину? Грошей у більшості вистачало тільки на мопед (до речі, подібна ситуація досі існує у В’єтнамі), тому важливо було дати людям щось дійсно дешеве. Рецепт будівництва бюджетного мікролітражника ми вже знаємо: маленькі розміри, мотор від мотоцикла та зовнішні обриси побитого мессершмідта. Але японський уряд не просто хотів стимулювати автовиробників зробити одну чи дві моделі – вони хотіли створити цілий клас техніки та навіть дати цим автомобілям деякі послаблення у частині податків та вимог до водія. Тому довелося описати вимоги та обмеження, яким повинен відповідати майбутній народний kei car. У 1949 році вони були озвучені: 2.8 метра у довжину, 2 у висоту та 1 метр у ширину. Обмежень за потужністю не було, але не дозволялося перевозити більше 350 кг вантажу та пасажирів. Двигун міг бути або двотактний, що було не дуже зручно і технологічно, або 4-тактний. У такому випадку його об’єм у 49 році був обмежений 150 кубічними сантиметрами, через рік обмеження підняли до 300, а ще через рік – до 360 кубічних сантиметрів! А до 55 року 2-тактні двигуни взагалі скасували.
Або в Японії було туго з колишніми авіаторами, або вони просто не стали робити автомобілі, схожі на фюзеляж літака – їхні перші доступні машини максимально схожі на автомобілі в традиційному розумінні цього слова. Вони не надмірно маленькі, у них немає жодних дверей спереду – вони просто коротші та вужчі звичайного. Ну, і мотор слабший, так, але враховуючи низьку вагу та основне використання у місті проблемою це було досить умовно.
Не тільки те: японцям забули розповісти, що маленькі машинки мають бути тільки двомісними, з дозволу сказати, купе. Тому японці взяли та зробили мінівени, пікапи, хетчбеки та навіть крихітні вантажівки! Причому нічого з цього не можна назвати потворним або не гармонійним: так, кей кари, як правило, кутасті, або навпаки надмірно нагадують мильницю, але мають свій шарм та естетику.
Культура kei car настільки прижилася в Японії, що з приходом відносного достатку в країні нікуди не зникла. Мегаполіси, як-от Токіо, майже одразу почали страждати від надмірної забрудненості та пробок, тому kei car став ідеальним вибором для міського жителя. Так, можливо, у сільській місцевості віддавали перевагу більшим автомобілям, але займатися доставкою по місту на маленьких вантажівках виявилося дуже зручно. До 1990 року уряд Японії дозволив аж 660 кубічних сантиметрів об’єму двигуна у kei car, але залишив обмеження у 64 к.с. Правда, наскільки це дотримувалося в деяких повнопривідних турбованих крихітках, ми не знаємо – адже зараз ми говоримо про країну, де за джентльменською угодою ніхто з автовиробників не випускав автомобілі потужніші за 300 к.с., що було явною неправдою.
Герой нашої статті, один з найвідоміших kei car – Daihatsu Mira першого покоління L55. Цей автомобіль прийшов на зміну Daihatsu Max Cuore у 1980 році, зберігши розміри попередника, але змінивши екстер’єр та інтер’єр на більш сучасний – у дворі вже були 80-ті з їхнім кутастим дизайном. Спочатку оновлена машина продавалася під назвою Mira Cuore, але у 1982 році отримала легкий фейсліфтинг, і “Cuore” з назви відпало.
Для внутрішнього ринку і підпадання під класифікацію kei car у Mira встановили двоциліндровий двигун об’ємом 547 кубічних сантиметрів з карбюраторною системою живлення – саме такий стоїть у цьому червоному малюку. У 1982 році японці вирішили трохи модернізувати мотор для експорту та додали 70 “кубиків” – загалом вийшло 617 кубічних сантиметрів і 30 к.с. Як це не дивно, цей двигун дуже добре оцінили в Європі та Південній Америці, відзначивши його жвавий норов на верхніх оборотах та придатність для експлуатації у місті. Але й цього було мало. У 1983 році вийшла ще потужніша версія з турбонаддувом, яка дозволяла з об’єму 0,547 літра отримати 41 к.с.! Можливо це здасться смішним, але використання турбонаддуву невдовзі стало відмітною рисою саме японських мікролітражок – європейські аналоги подібних систем, як правило, не мали. Правда, і у випадку з L55, і у випадку з більшістю сучасних машин, установка турбованого двигуна проводилася лише на авто для внутрішнього ринку.
Салон у автомобіля дуже простий. Дуже приємний колір, який чудово гармонує з кольором кузова, кермо під стать моді того часу, дверні ручки, які можна побачити ще у багатьох машинах аналогічних років та країни виробництва. Деякі контрольні лампи винесені в окремий блок посередині торпедо, що дозволило зробити щиток приладів максимально простим. Сама передня панель має майже плоску верхню частину – дуже зручно для відвідувань закусочних.
Що ще можна сказати про салон? У мікролітражок часто запотівають вікна – це через невеликий внутрішній об’єм, тому у власників завжди під рукою ганчірка. У Mira не потрібно бути Майклом Джорданом, щоб дотягнутися до будь-якого вікна, не встаючи зі свого місця! Зручно.
Задній ряд, звісно, не далеко відійшов від мессершмідта – поміститися на ньому дорослій людині можливо тільки у складеному вигляді. Тому в цьому автомобілі сидіння просто розкладені в величезний багажник, а за ними можна знайти звукові колонки фірми Beltek.
Що стосується зовнішнього вигляду – він вам знайомий. Не відчуваєте чогось рідного в цих рубаних лініях, якогось схожості з ще звичним цеглинкою? Mira L55 колись стала прототипом ВАЗ “Ока”! Так, загальні пропорції, зовнішність у багатьом, навіть мотор 2 циліндри та карбюратор. Але Mira, як це завжди буває, більше насичена дрібними деталями, які створюють образ цілком приємного міського автомобіля.
За 70% зовнішнього вигляду, як говорить легенда, відповідають Advan Racing-Dish розміром 13 дюймів. Враховуючи, що на машину ставилися і 12” диски, ці колеса виглядають дуже вражаюче.
Переконаний, багато з вас зневажливо ставляться до автомобілів з подібними потужнісними характеристиками – і дарма. Їхній шарм, який майже неможливо описати словами, закохав у себе тисячі людей по всьому світу і дозволив kei car стати одним з символів JDM-руху. Mira – один з найвідоміших серед них, хоча частіше мається на увазі наступне покоління. Сподіваюся, ці машини продовжать радувати своїх власників і залишаться на дорогах як символ економії та дизайну 80-х.
До нових зустрічей, друзі!
